З ІСТОРІЇ МІСТА ЄЛИСАВЕТГРАДА
1. Передісторія та заснування міста.
Землі сучасної Кіровоградщини стали частковою територією, на якій на зламі ХV-ХVI століть зародилося козацтво.
Згодом козаки у пониззі Дніпра створили свою систему січових укріплень, яка дістала назву Запорозька Січ і стала центром своєрідної козацької республіки. Землі ж кіровоградські невід’ємною часткою увійшли до складу земель Вольностей Війська Запорозького, що постійно контролювались Січовим товариством. Селяни, призвичаєні до землі, не лише воювали: адже перед ними розкинулися простори родючої землі, повноводні річки, незаймані степи, багаті на рибу та звірину. Козаки бралися за плуга, полювали на хижого звіра, годували худобу, ремісникували...
А займатися господарською діяльністю козаки могли, звичайно ж, не у військових укріпленнях, а на землях Січі, тобто у зимівниках - житлах запорожців на просторах Вольностей Війська Запорозького.
Спочатку зимівники використовували лише для утримання худоби. Пізніше вони перетворилися на хутірське господарство.
У межах сучасного Кіровограда запорозькі зимівники почали виникати вже з середини - другої половини XVI століття. Багато що приваблювало запорожців у цій місцевості - родючі землі, здебільшого масний чорнозем, близькість води: Інгул та багато його приток, зрештою - гарні краєвиди.
Саме від зимівника запорозького козака Степана Лелеки веде свій родовід одне з сучасних кіровоградських передмість - Лелеківка. Існує вельми ймовірна гіпотеза, що саме від козацьких зимівників виникли також поселення Ковалівка та Балка, що також пізніше були втягнуті містом в орбіту свого розвитку і також стали його невід’ємними складовими.
Були в нашому краї і храми козацькі. Про один з них знаходимо відомості в "Історії запорозьких козаків" Дмитра Яворницького: "в урочищі Лелеківці запорожця Лелеки, теперішньому селі Лелеківці [Херсонської] губернії ... [Єлисаветградського] повіту, перша церква заснована у ім'я Св.Трійці у 1766 році, все це видно зі слів, що вирізані на дубових одвірках дверей храму".
Але створення регулярної забудови на території міста пов’язане із будівництвом фортеці Святої Єлисавети та слобід навколо неї – передмість.
Бикового та Пермського. До нашого часу від міста XVIII сторіччя залишилося не так багато споруд. Найунікальнішою, безумовно, є сам комплекс фортеці, збудований у 1754 - 1759 роках під безпосереднім керівництвом інженер-полковника Манцеліуса.
У 1754 році уряд імператриці Єлисавети Петрівни, йдучи назустріч прагненню австрійських сербів до переселення у межі Російської імперії, а також бажаючи заселити землі Запорозькі людьми, які були б одночасно віддані короні російській, дозволив їм /сербам/ переселитися на українські землі. Засновується лінія військових поселень під назвою Нова Сербія. Вона охоплювала територію від річки Кагарлика, лівої притоки Синюхи, і далі по Висі, Тясмину до Дніпра, протяжністю 200, а завширшки 30 верст.
В жалуваній грамоті Іванові Хорвату, колишньому полковнику австрійської армії, говорилося: "...Для защиты, на всякий случай, от нападения вражеского... построить... земляную крепость, которую именовать крепостью Святой Елисаветы". Тобто названо було ще не збудовану фортецю на честь святої покровительки правлячої тоді в Російській імперії доньки Петра І - імператриці Єлисавети Петрівни.
Ну а щодо ворогів, на випадок нападу яких повинна була бути побудована фортеця, то до них, крім турок і татар, причислялись і гайдамаки, яких не безпідставно ототожнювали з запорозькими козаками. Вище згадану жалувану грамоту було датовано 11 січня 1752 року. Не пройшло й місяця після указу Єлисавети Петрівни, як між річками Грузька та Сугоклея, на узвишші правого берега Інгулу /200 саженів від річки/ під проводом генерала І.Ф.Глебова було вибрано місце для майбутньої фортеці.
Негайно було розпочато різноманітні інженерні підготовчі роботи. 5 лютого 1752 року генерал Глебов отримав "особую инструкцию", де відзначалися вигоди місця, яке було ним обране для будівництва фортеці. Зокрема наголошувалося на близькості широкої річки, наявності лісу, каменю для фундаментів, доброї глини для випалювання цегли тощо. Були там відзначені і недоліки: розташована неподалік від майбутньої фортеці командна висота та яруги, що підходили до самої підошви гласіса, пологого земляного насипу попереду зовнішнього рову фортеці. Втім яруги найближчим часом передбачалося засипати.
30 липня 1752 року проект фортеці було затверджено. Для її будівництва були прислані селяни з центральних районів Російської Імперії, солдати Пермського карабінерного полку і, звісно, охочі люди, (добровольці) з навколишніх земель. Крім того, у травні гетьманом України Кирилом Розумовським були прислані 611 робітників. Охорону будівництва несли 200 запорозьких козаків.
До системи фортечних укріплень входили головна цитадель та шанець, який захищав вихід до Інгулу, на правому високому березі якого між його притоками Грузькою та Сугоклеєю й розташовано фортецю. Навколо цитаделі - широка вільна зона, яка називалася еспланадою. Поселення - передмістя, так званий форштадт (місто при фортеці) захищав укріплений вал - ретраншемент. Взагалі, основним захисним елементом був земляний вал, який, на відміну від середньовічних кам’яниць, краще витримував артилерійський вогонь: інженери спеціально вирахували доволі пологий кут нахилу валу а також використовували ефект "ножа та масла", оскільки гарматні ядра легко входили у м’який грунт, не завдаючи великої шкоди. При спорудженні фортеці утворювалися не лише високі (понад 10 метрів) вали, а й не менш глибокі рови навколо них. Полігон, тобто територію цитаделі, будували у формі багатокутних зірок, щоб легше брати ворога у перехресний вогонь. Цитадель фортеці Св. Єлисавети складалася з 6 бастіонів - п’ятикутних виступів й зверху нагадувала морську зірку, тільки не п’яти-, а шестипроменеву. Між променями-бастіонами розташовувалися невеликі автономні укріплення - равеліни, також оточені валами та ровами і з’єднані з цитаделлю спеціальними проїздами. Як вже згадувалося вище, назви цим спорудам були дані за традицією 18 сторіччя на честь православних святих. Дослідники вважають, що деякі вулиці Єлисаветграда називалися саме на честь бастіонів - Олексіївська, Михайлівська, Олександрівська.
Складна оборонна система довершувалася товстою дерев’яною стіною - палісадом, який захищав гармати на верхній частині валів.
Могутні земляні укріплення фортеці Святої Єлисавети стали головною ланкою лінії фортифікаційних споруд Нової Сербії й розташувалися посередині цього ланцюга - між Дніпром та Бугом.
Але цитадель - це не тільки вали, рови, гармати й підйомні мости перед брамами. Це - ціле містечко із дерев’яною Троїцькою церквою, вірогідно, триверхою, у традиціях козацької архітектури; із прикрашеним вишкою - бельведером "палацом" Потьомкіна, школою, адміністративними та жилими будинками, казармами. Ці одноповерхові будівлі, споруджені із дерева та саману, за українською південною традицією потиньковані, розміщувалися суворо регулярно, тобто по периметру квадратних та прямокутних кварталів, на одній "червоній лінії". Геометрія панувала як у фортифікаційних лініях, так і у лініях житлових кварталів. Але - тільки у цитаделі. Передмістя Бикове та Пермське й зараз різко відрізняються стихійністю: плавні, хвилясті лінії вулиць контрастують із спорудженою під шнурок вуличною сіткою фортеці. На жаль, цей цікавий контраст зараз - тільки на плані, оскільки дерев’яна забудівля фортеці не збереглася, її замінили з середини 19 ст. кам’яниці міської лікарні, розміщені вільно, без особливої геометрії. У передмістях стара забудова зберігалася довше - її хвилясті вулиці й досі є неповторною ознакою Єлисаветграда. Як Биково, так і Пермське були спочатку невеликими житловими районами. У 1757 році в обох передмістях налічувалося всього 128 дворів.
З початку війни 1768 року вістря удару кримських татар - союзників Туреччини - було спрямоване саме проти цієї фортеці. Тим більше , що саме тут була опорна база російського війська цієї частини імперії. Тут були склади зброї та продовольства задніпровських військ і формувалися їх резерви.
Отже, відразу по новорічних святах 1769 року семидесятитисячне військо кримського хана Керим-Гірея, "славного своїми подвигами та руйнівними талантами", скориставшись сильними морозами, що скували ріки, перейшло льодом Буг та Мертвовод і якраз на Різдво взяло в облогу фортецю Св.Єлисавети.
За наказом хана татари мали, поділившись, покрити всю територію Нової Сербії, спалити всі села і весь врожай, захопити в полон жителів і погнати з собою худобу. Уникаючи боїв з регулярними частинами російського війська, орда досить успішно виконувала своє завдання. Вона грабувала жителів, палила населені пункти... Лише з Єлисаветградської провінції було вигнано у полон близько тисячі чоловік, знищено десятки сіл понад тисячу будинків. Проте прорвати далі фортеці Св.Єлисавети татари не змогли.
3 фортечних валів орду зустрів сильний перехресний артилерійський вогонь. Зваживши на такий стан справ, Керим-Гірей звелів своїм воякам обложити фортецю і чекати зручного моменту для нападу.
Гарнізон фортеці /5 тисяч чоловік/ під ко мандуванням генерала Ісакова приготувався до тривалої облоги та можливих штурмів. Та все ж становище було вельми поганим. За спогадами учасника походу, французького резидента при кримському дворі барона Тотта, щастя не зовсім було покинуло пограбованого краю: татари, дізнавшись від своєї розвідки про наближення з-за Дніпра війська Рум’янцева, відійшли від міста, не завдавши йому значної шкоди.
Після цього, пограбувавши, спаливши і потопивши у крові Аджамку, Лелеківку, Цибулеве та Гончарську слободу, татари відійшли у Польську Україну, в район теперішньої Балти, для розподілу своєї здобичі.
У другій половині 18 ст. із загрозою татарських набігів було покінчено завдяки перемозі у війні 1768-1774 років; ліквідація Запорозької Січі (1775 р.), а за нею й остаточне викорінення гайдамаччини, розділи Речі Посполитої (1772, 1793, 1795 рр.), що знищили Польську державу, приєднання Криму у 1783 р.,- всі ці фактори обумовили просування імперських кордонів далеко від фортеці Св.Єлисавети, отже вона втратила своє стратегічне значення, була роззброєна, а зрештою і ліквідована як військова одиниця. У рескрипті від 10 лютого 1784 року зазначалося, що фортеця "за своїм становищем всередині держави фортецею більше вважатися не може, а тому обертається на внутрішнє місто". З цього часу фортеця разом з передмістями (форштадтами) отримала права міста і стала іменуватися містом Єлисаветградом.
2. Місто при фортеці Святої Єлисавети - адміністративний, торговельний, культурний центр кінця XVIII - початку XIX століття.
Вже наступного року після заснування фортеці у поселенні при ній було запроваджено магістрат, що відав адміністративними, господарськими, поліцейськими, фінансовими та судовими справами.
В цей час переселенцям продовжували надавати пільги та грошову допомогу. Переселенці-іноземці отримували одноразову допомогу по 30 карбованців кожен, росіяни та українці з Польщі - по 12 карбованців. Вербувальникам платили за іноземця по 5 крб., а за українця чи росіянина - по 1,5 крб. Особлива увага приділялася переселенню сюди купців, ремісників та фабрикантів. Тут уряд імперії йшов на вельми рішучі заходи.
Скажімо, у Новоросії було дозволено селитись навіть розкольникам та євреям, які зобов’язувалися займатися торгівлею. Нерідко при цьому видавалися і "підйомні" (150 карбованців) на заснування своєї справи.
Заходи уряду давали результати. Головним з них було те, що економічна активність населення зросла. Посилився приплив населення на землі Новоросії. 1784 року у Єлисаветграді вже мешкало 4170, а 1787 року -4746 чоловік у 1062 будинках.
3 1787 року в Єлисаветграді почали обирати міську думу - орган місцевого самоврядування. До неї входили шість гласних. Міський голова обирався, як правило, з купців. Щодо останніх, то, за національним складом, вони були переважно росіянами. Близько 60% з них – розкольники.
Серед купців була досить значна група великих на той час торговців, які зосереджували у своїх руках державні підряди і відкупи. Єлисаветградські ж купці Красноглазов та Андрій Сушилін у середині 1760-х років займали перше місце з цього виду підприємництва у всій Новоросії.
Крім торговельних справ, купці заводять промислові підприємства. Так 1785 року купець Масленников побудував у Єлисаветграді один з перших (а за деякими джерелами - перший в імперії) цукровий завод. У місті також був шкіряний завод купця Мануїла Поповича. Єлисаветградським купцям у місті належали паперова фабрика, цегельні та близько 35 вітряків. А найбільш вартим уваги є те, що на купецьких підприємствах працювали наймані робітники, що свідчить про розвиток у Єлисаветграді капіталістичного укладу майже з моменту заснування міста.
Вже 29 червня 1754 року біля фортеці, що будувалася, відбувся перший ярмарок. На нього прибули, крім українських купців, гості з центральної Росії, Польщі, Молдавії, Криму, Туреччини. Торгували тут продуктами землеробства, тваринництва, а також полотном, парусиною, шерстю, винами тощо. А вже з 80-х років у місті влаштовувались по чотири ярмарки щорічно.
Місто росло. І в останній третині 18 століття "ступило" на лівий берег Інгулу. Але тут вже постаралися архітектори. Вулиці Подола - нинішнього центру й досі, незважаючи на інколи руйнівний вплив сучасної архітектурної думки, зберігають красу "червоних ліній" та людяний, не спотворений гігантоманією масштаб невеликого міста.
Архітектори 18 століття прагнули реалізувати мрію своїх колег епохи Ренесансу про створення ідеального міста - вільного від недоліків тісного, з покрученими вулицями й масою гігієнічних проблем міста епохи середньовіччя.
Але старі міста - від Парижа до Києва - виросли якраз на середньовічному ґрунті. Й тільки у нових містах - Петербурзі і Філадельфії, Одесі, Катеринославі, Херсоні, Новому Амстердамі (Нью-Йорку), Миколаєві та й Єлисаветграді деякі з цих ідей реалізували.
Що ж це за ідеї?
По-перше, місто добре захищене фортифікаціями, але з простором для росту (згадаймо, як у старих містах під час їх зростання оборонні споруди зносили - й тільки вулиці носили їх назви - Ярославів вал, наприклад).
По-друге, регулярність кварталів сприяє хорошій циркуляції повітря, інсоляції, швидкому рухові транспорту.
По-третє, чітко розділено цитадель-фортецю, адміністративний центр, житлові квартали, промислові райони, місця розташування лікарень та кладовищ.
Закладені у плануванні 18 сторіччя ідеї дали свої результати і пізніше. Згадаємо Єлисаветград кінця 19 сторіччя. Міська дума, банки, навчальні заклади - в центрі, навколо житло. Трошки далі - військовий комплекс Ковалівці. Великі лікарні - міська, єврейська, Св.Анни, заводи Ельворті, Шкловського, цегельні, млини - теж не в центрі. Зони рекреації (міський сад, сад "Альгамбра", Лайєра), вокзал, заводи зручно з’єднані центром та житловими околицями, де мешкали дрібний торговий люд, міщани, робітники за допомогою трамвайних ліній, що хрестоподібно пройшли по Перспективній та Успенській вулицях.
Що ж являли собою будинки 18 сторіччя? Одноповерхові, інколи на кам’яних фундаментах, криті соломою чи ґонтом, дуже рідко черепицею або залізом. Розташовані вони досить далеко один від одного: необхідність мати садочки, невелике населення міста й протипожежні міркування це визначали. Серед одноповерхової забудівлі та "зеленого моря" - верхи дерев’яних церков, які розташувалися на тих же місцях, що і їх кам’яні нащадки зараз. Не збереглися саманні та дерев’яні будинки - згоріли, знесені, перебудовані. Є лише декілька.
Місто зростало, забудівля ущільнювалася й страшні пожежі (особливо 1798 та 1833-1834 рр.) змусили владу стимулювати кам’яну забудівлю. Від кам’яної забудови зламу 18-19 сторіччя збереглася цікава пам’ятка ранньої класики - так званий "путевой дворец" - двоповерховий житловий будинок навпроти Преображенської церкви. Нижній поверх - для прислуги, природно, нижчий за панський бельетаж, до якого, за південною традицією, ведуть відкриті "італійські сходи". Крім цього своєрідного готелю для високих гостей є й інші класицистські споруди першої половини 19 сторіччя. Як правило, це міські будинки поміщиків, тому вони зберігають багато рис сільського панського маєтку вони формуються як замкнена територія із великим садом та всіма службами, в тому числі кузнею та каретними сараями. Цікавим прикладом такого міського маєтку є особняк Соколових-Бородкіних (їх вензель зберігся на парапеті парадних сходів) на розі вул. Двірцевої та пров. Театрального, де тепер розміщено відділ міліції. Але найбільш виданою пам’яткою раннього класицизму був величний Успенський собор, побудований у 1798-1801 рр. замість дерев’яної церкви, що згоріла під час пожежі 1798р. разом з Преображенською церквою, "присутственными местами", жилими кварталами. Собор височів великою банею та дзвіницею, сміливо поставлений по діагоналі скверу на розі Перспективної та Успенської. За деякими стильовими ознаками його можна віднести до південного напрямку класицизму, у якому багато будували в Україні архітектори кола І.Старова - школи ясної, простої лінії, легкої піднесеної композиції, відмови від надмірних декоративних ефектів. На жаль , на зламі 40-50-х рр. 20 сторіччя собор зруйновано - на його місці зараз знаходиться мерія, розміщена у будинку колишнього обкому компартії (архітектори В.Сікорський, Л.Дворець, Л.Крейтор, О.Возний).
До класичного напрямку відносяться й дві дуже гарні єлисаветградські церкви - Володимирської ікони Божої Матері, або Грецька (нині кафедральний собор), та Преображенська, збудовані відповідно у 1812 та 1813 рр. на місці дерев’яних храмів. Соковиті деталі декору, виразна композиція об’ємів, портиків та бань, стрімкі лінії дзвіниць - все це відрізняє ці пам’ятки високої класики.
Класичні мотиви були дуже стійкими в архітектурі різних епох та стилів. От і струнка та велична Знам’янська церква, збудована комерсантом Д.Купченком на честь порятунку царської сім’ї 17 жовтня 1888 р. від катастрофи, відрізнялася напрочуд вдалим поєднанням класичних та ренесансних традицій. Високі дзвіниця та бані цього храму, побудованого на високому правому березі Інгулу на місці старої дерев’яної церкви, було видно далеко в місті. Як і інші кам’яні храми, Знам’янська церква була справжньою архітектурною домінантою на тлі рядової забудови. На жаль, її знесено у варварські 30- ті роки 20 сторіччя.
Інший храм - Покрова Богородиці на Ковалівці, завершений 1849р. за проектом архітектора К.Тона, витриманий у так званому російсько-візантійському стилі, є своєрідною згадкою про церкви 17 сторіччя - з розірваними фронтончиками над вікнами, пелюстко подібним декорумом закомар - ромашок, витими колонками... Невеликий, але монументальний, цей храм не просто височів над округою, але й гарно вписався до ансамблю військового містечка, яке почали будувати у 1847р. як адміністративний центр військових поселень Новоросії, при чому церемонію закладки палацу та штабних будівель здійснив сам імператор Микола І, що якраз перебував у Єлисаветграді на маневрах. В архітектурі цар дуже полюбляв дещо сухуватий стриманий варіант пізньої класики (його ще називають "миколаївським ампіром") - до цього напрямку відноситься й комплекс військового містечка - чи не останній класичний архітектурний ансамбль на Україні, споруджений з таким розмахом. Автор проекту - одеський архітектор Шумілін та виконавець - архітектор Верлен зробили багато для того, щоб подолати надмірну стриманість стилю і за рахунок підкреслення деталей - карнизу, консолей під вікнами, а також за допомогою контрастного червоно-білого кольорового рішення досягти сильного декоративного ефекту. Ансамбль і справді був не тільки символом мілітарної могутності держави, але й досі створює атмосферу урочистості, піднесеності, бадьорості.
3. Військове місто Єлисаветград.
Ще з 1829 року Єлисаветград стає центром військових поселень на півдні України. В місті було розміщено штаб-квартиру резервного кавалерійського корпусу, постійно проводяться різноманітні військові заходи. Так, у 1817, 1823, 1827, 1842, 1845, 1847, 1850, 1852, 1859, 1874 та 1888 рр. у місті відбувалися огляди у присутності царської родини та високих військових чинів. На цих оглядах іноді одночасно маневрувало до 100 тисяч солдат.
Військові вважали, що рівнинна місцевість навколо Єлисаветграда, особливо по дорозі, що веде до Вознесенська надзвичайно зручна для проведення військових оглядів.
З 1834 року Єлисаветград повністю підпорядковується військовому відомству. Повітові адміністративні установи було переведено до Бобринця. З цього часу з військових чинів призначався навіть голова міської думи, життя міщан також суворо регламентувалось. Але культурне життя міста у першій половині 19 сторіччя було піднято на небувалу височінь. Причин тому декілька. І головна - це вже згадувані постійні огляди, маневри ... і найчастіше у присутності імператорів, їх родин, почту, вищих військових сановників. Та відвідини не могли вичерпувати "порядку денного" лише суто військовою справою. Потрібна була відповідна культурна програма. І не диво, що антрепренери намагались привезти свої театральні трупи до Єлисаветграда саме під час маневрів.
З 1830 року до міста почали приїжджати театральні трупи з Харкова, Полтави тощо. Перші вистави ставились у дерев’яних балаганах, а на початку 40-х років купець Плотников збудував на вулиці Великій Перспективній (вул. К.Маркса) театральне приміщення. Зазначимо, що саме в цьому приміщенні у 1847 році, з 13 по 20 вересня, великий угорський музикант і композитор Ференц Ліст дав свої останні концерти. Ф.Ліст приїздив до Єлисаветграда на запрошення Кароліни Вітгенштейн саме під час огляду військ Миколою І, з надією, що імператор дозволить розлучення К.Вітгенштейн з її чоловіком. Концерти Ліста проходили при великому напливі публіки. Зараз на місці, де знаходився театр, на розі сучасних вулиць Великої Перспективної (К.Маркса) та Шевченка Лісту встановлено меморіальну дошку.
З 1845 до 1854 року на терені Єлисаветградського повіту проходив військову службу ад’ютантом командира полку Афанасій Фет. Літературознавці відзначають, що саме в цей проміжок часу ним були написані найліричніші твори. Під час приїзду Ф.Ліста до Єлисаветграда саме А.Фет розповсюджував квитки на концерти знаменитого піаніста і композитора.
По поверненні на батьківщину Лістом було написано твір, у якому він талановито використав тему української народної пісні "Віють вітри". І хто знає, можливо почув він її саме в нашому степовому співучому краї.
Втім, визначними культурними діячами відвідання Єлисаветграда почалось ще з перших десятиліть минулого століття. Протягом 1820-1824 років у місті принаймні тричі бував О.С.Пушкін.
У жовтні 1823 року Григорій Шевченко (батько Т.Шевченка) оженився вдруге на вдові, яка мала своїх дітей. У багатодітній родині почалися незгоди, свари і Тарасові перепадало чи не найбільше. Тож наступного року, восени, коли ще було тепло, Григорій Іванович, прагнучи якось захистити надто вразливого, до того ж, на лихо, гарячкуватого сина від мачухи, брав його з чумаками до Єлисаветграда продавати яблука з панського саду. Отож, восени 1824 року десятирічний Т.Шевченко з чумацькою валкою також побував у наших краях, в тому числі і в Єлисаветграді
40-50 рр. 19 ст. - період активного будівництва за рахунок держави. У цей період (1835-1850 роки) начальником військових поселень у Новоросійському краї був граф Дмитро Остен-Сакен, а єлисаветградським міським архітектором від 1849 до 1858 р. - Андрій Достоєвський, випускник Петербурзького будівничого училища. Цим видатним адміністраторам ми завдячуємо на привнесення у місцеве містобудування принципів програмності та високого професіоналізму. Не зважаючи на особисті конфлікти, Достоєвський та Остен-Сакен реалізували велику програму благоустрою (вуличне освітлення, бруківка, протипожежні заходи), організували велике будівництво. Сучасники відзначали, що завдяки зусиллям А.Достоєвського Єлисаветград став містом з європейським обличчям. Але сам архітектор досить критично оцінив і свою роботу, і наше місто взагалі. Він залишив досить цікаві спогади про Єлисаветград, в яких зазначив, що він "років 46 тому... під час мого туди вселення, був дуже неважним містечком з 15 тисячами населення, й то сумнівних. Самий зовнішній вигляд міста був далеко непоказним! На так званій Великій вулиці, що йде за напрямом великої дороги з Кременчука до мосту на р.Інгулі, найкращій тоді вулиці, зустрічалося декілька дерев'яних будівель, критих соломою (дерев'яна крамниця купця Романченка та ін.)."
Існує й інша характеристика Єлисаветграда. У цікавому уривку із щоденника невідомої дами, що подорожувала Україною в самій середині XIX століття, дається оцінка не лише місту, але і його мешканцям: "... його [Єлисаветград] недостатньо назвати гарненьким. То є зовсім європейське і навіть вишукане місто. Будинки тут усі в італійському смаку і навіть усі з чудовим оздобленням, з бельведерами та фронтончиками; у кожному будинку є або балкон, або ліхтарики, або скляна галерея. Вивіски магазинів надзвичайно цікаві. Одне лиш погано. Вузькі вулиці. Але головне, що мені сподобалось, так це риси освіти тутешніх людей. Не кажучи вже про вищі кола, де я помітила велику делікатність, тут кожен міщанин намагається дати освіту своїм дітям, напевне саме тому ми й зустрічаємо тут великий порядок і ввічливість у спілкуванні. Наша вулиця була велика і цокіт екіпажів не замовкав...". Цей опис відноситься до періоду, коли Андрій Достоєвський щойно залишив місто, він засвідчує, що й цей архітектор, мабуть, недаремно приклав стільки зусиль для того, щоб замінити вигляд Єлисаветграда.
У ці роки, крім військового містечка та храму Покрова Богородиці на Ковалівці, було збудовано надзвичайно виразний пізньо-ампірний будинок окружного суду, приміщення громадського зібрання, новий міст через Інгул. Було розбито Османський бульвар на правому березі Інгулу, бульвари у ровах фортеці та біля плацу кавалерійського училища, яке розмістилося у комплексі військового містечка, реконструйовано міський сад за фортецею.
Подією стало створення у 1850-х рр. міського бульвару-скверу в центрі міста, на місці нинішньої площі Кірова. На бульвар виходив тоді ж споруджений, надзвичайно імпозантний пізньокласичний двоповерховий будинок міської ратуші. Прикрашений вежею-каланчою з годинником, фланкірований одноповерховими корпусами пожежного управління та банку, цей комплекс, автором якого, вірогідно, був петербурзький архітектор Олександр Брюллов, завершив формування репрезентативного міського центру. На жаль, зараз цей будинок ратуші (нині приміщення облдержадміністрації) невпізнанно спотворено реконструкціями.
4. Повітове місто Єлисаветград. Період економічного та культурного піднесення.
У січні 1858 року військові поселення були ліквідовані. Проте Єлисаветград ще більше двох років продовжував підпорядковуватись військовому відомству. Доленосний для Російської імперії взагалі, і для України в її складі зокрема, 1861 рік став етапом і в розвитку міста. Із скасуванням кріпацтва пожвавлюється економічний і культурний розвиток Єлисаветграда, який із заштатного у 1865 році знову став повітовим центром.
До середини 1890-х років кількість фабрично-заводських підприємств Єлисаветграда збільшилась удвічі, в той час як обсяг виробництва на них зріс більш як у 13 разів. Такий стрибок у темпах промислового виробництва був обумовлений переходом на рейки передового - капіталістичного - способу виробництва та паралельним переходу бурхливим розвитком техніки.
У 1868 році була споруджена залізнична лінія Балта-Єлисаветград, що дала вихід до моря, і, відповідно, за кордон. У наступному, 1869 році була здана в експлуатацію залізниця Єлисаветград-Кременчук, яка з’єднала місто з водним шляхом по Дніпру, а також з Донецьким басейном.
Близько двох третин підприємств пореформеного Єлисаветграда займалися переробкою продуктів хліборобства та тваринництва. Особливо широким попитом, не лише на внутрішньому ринку імперії, але й на ринках Австрії, Прусії, Туреччини, Єгипту користувалася продукція єлисаветградських млинів. Якщо 1884 року в місті 5 парових млинів виробляли борошна на 200 тисяч карбованців,то через два десятиріччя 13 млинів давали продукції вже на 13 мільйонів карбованців.
Швидкий розвиток капіталістичного сільського господарства прискорив будівництво підприємств для виготовлення сільськогосподарських машин і знарядь. Протягом 60-90- х років минулого століття тут було відкрито до десяти заводів цієї галузі. Більшість зазначених підприємств належала іноземцям Ельворті, Краузе, Бургардту, Кесслеру...
Серед машинобудівних підприємств міста, що орієнтувались на сільське господарство, різко виділився завод братів Ельворті. Він був заснований 1874 року як майстерня по ремонту сільськогосподарського реманенту братами підприємцями з Англії Робертом та Томасом Ельворті. Спочатку в майстерні працювало 6-12 робітників. Проте, справи підприємства різко пішли вгору, коли у 80-х роках минуло століття на ньому почали випускати машини власної конструкції (молотарки, сівалки, крупорушки, кінні приводи тощо), які були добре пристосовані до ґрунтів країни. Саме на цьому заводі Роберт Ельворті сконструював першу в Російській імперії рядкову сівалку. Після вдосконалення вона займала перше місце за якістю серед аналогів, які випускались як в країні, так і за кордоном.
Про місто тієї доби знаходимо інформацію у відомому географічному довіднику: "В Єлисаветграді нараховується за переписом 1897 р. біля 61,5 тисяч жителів... У місті 10 православних храмів, у тому числі Шестипрестольний Успенський собор. Є міська та земська лікарні, біля 40 навчальних закладів. Торговельних підприємств нараховується в місті біля 525 із загальним оборотом 10 мільйонів рублів. Крім того, в Єлисаветграді збираються 4 ярмарки. Фабрик та заводів нараховується більше 200 з виробництвом товарів на суму більше 6,5 мільйонів рублів. Місто відрізняється великим благоустроєм. Воно має широкі бруковані вулиці, бульвари з тополь та білих акацій, добре устатковане водогоном, освітленням, а також трамвайним сполученням. Краща вулиця - Велика Перспективна". ("Россия. Полное географическое описание нашего Отечества под редакцией Семенова-Тяньшанского". Том 14 "Новороссия и Крым". С-Пб.-1910.-С.534).
На початку XX століття в Єлисаветграді було вже 227 фабрично-заводських і ремісничих підприємств, де працювали понад дві тисячі робітників. Річна продукція всіх фабрик і заводів міста останнього року перед Першою світовою війною склала 12 мільйонів карбованців.
Значну роль у розвитку економіки Єлисаветграда відігравали у той час 6 кредитно-фінансових установ, у тому числі відділення Державного банку, Російського банку для зовнішньої торгівлі, відділення Петербурзького міжнародного комерційного банку. Однією з найбільших фінансово-кредитних установ міста було Єлисаветградське товариство взаємного кредиту, створене у 1906 році.
У другій половині XIX століття Єлисаветград продовжує інтенсивно впорядковуватись. 1869 року у місті було відкрито телеграф, 1884 року - нову поштову контору.
В 1880 році міською думою була підписана угода з петербурзьким інженером М.Алтуховим на будівництво ним водогону в Єлисаветграді, перша черга якого була здана в експлуатацію в 1893 році. Протяжність водогону була 13 верст. Місто почало щодобово отримувати близько 22 тисяч відер води. 1897 року роботи були повністю завершені. Загалом стали до дії 167 пожежних та 160 дворових колонок. Вода, звісно, була платною.
Що ж стосовно зміни архітектурних стилів, то відзначимо, що ще після смерті Миколи І та реформ початку 1860-х рр. розпочинається бурхливе приватне будівництво. Скасовано стильові обмеження й нові особняки одягаються у яскраві шати історичного декоруму. Приходить час стильового розмаїття, пошуку нових засобів досягнення виразності архітектурних форм, гострої творчої конкуренції авторів. Романтичний напрям у містобудуванні, для якого характерне "цитування" архітектурних пам’яток минулих епох, об’єднав стилі з приставкою "нео": неоготику, необароко, неоруський стиль. На вулицях Єлисаветграда з’являються справжні невеличкі палаци - мавританські, барокові. Стали популярними будинки, на фасадах яких поєдналися готичні та класицистські мотиви, рококо та ренесанс. Особливо виразне маленьке "палаццо" Ельворті, яким прикрашено індустріальну зону міста. Прикладом напруженого пошуку стала творчість двох визначних єлисаветградських архітекторів - Якова Васильовича Паученка (1866- 1914), вихованця Московського училища живопису, архітектури та скульптури, та випускника Петербурзької академії красних мистецтв Олександра Львовича Лішневського (1868-1942).
Як зазначала газета "Голос Юга" у некролозі на смерть Я.Паученка,- "він перший у нашому місті дав зразки художньої архітектури. Я.В. був невтомний працівник. Розбитий паралічем, важко пересуваючись по риштуваннях, Я.В. присвячував цілі дні будівлям. Останнього вечора він ще креслив деталь незакінченого будинку Харлаба". Для творчості Паученка характерні камерний масштаб будівель (навіть велику лікарню Св.Анни він збудував як комплекс невеликих особняків), увага до деталей, розрахунок на філігранну техніку будівництва. Споруди Паученка вражають віртуозністю цегляної кладки, чудовим архітектурних форм. Я.Паученко - блискучий стиліст, який чудово опанував різні архітектурні напрямки. Згадаємо його кращі роботи будинок Вайсенберга (нині облздороввідділ) у ренесансно-барокових формах,електроводолікарню Гольденберга (нині третя міська лікарня) у "мавританському" стилі, лікарню Св.Анни (нині друга міська лікарня) та власний будинок (нині музей О.Осмьоркіна) у формах неоруського стилю. Останні роботи схожі на різьблені дерев’яні тереми - але вони збудовані із цегли! Такого ефекту Паученко зміг досягти тільки завдяки високій культурі будівничої техніки єлисаветградських майстрів.
Віддав Я.Паученко данину й неокласицизму початку XX століття. Тому свідченням є чудовий будинок банку на розі вулиць Двірцевої та Інгульскої. Неокласичний фасад оформлено підкреслено соковитими, трохи перебільшеними деталями. Асиметрія, за модою XX століття, поєднується з класичним декорумом (купол, колони, античні мотиви ліпного фризу).
Ці ж прийоми характеризують й оформлення іншої неокласичної будівлі початку сторіччя - кінотеатру "Олімп" (нині кінотеатр"Інгул"), авторство якого теж, можливо, належить Я.Паученку. Строгі форми антикізованого фасаду продовжені у стриманому оформленні вестибюлю головних сходів, але в інтер’єрах більшості приміщень панує еклектичне поєднання різних стилів.
Сучасником Паученка був О.Л.Лішневський, який займав посаду міського архітектора у 90-і роки XIX ст. На відміну від Якова Васильовича він віддавав перевагу великим імпозантним будівлям. За його проектами збудовано неоренесансний будинок Заславського (знесений), "мавританську" Велику синагогу, у неоруському стилі споруджено Пушкінське училище (нині школа N 7) та жіночу гімназію (педуніверситет). Авторство однієї з перших пам’яток стилю модерн у Єлисаветграді - будинку Барського (нині краєзнавчий музей) також належить Лішневському. Дещо докладніше про дві останні роботи. Жіноча гімназія на 700 - 1000 учениць за задумом автора розміщена не просто у великому - у величному будинку із надзвичайно репрезентативним фасадом. З ним контрастує скромність та строгість оформлення інтер’єрів. Виняток - головний вестибюль з комплексом парадних сходів та величний актовий зал "на два світла" та його фойє на другому поверсі. Дещо суворий, академічний вигляд вестибюлю визначається монохромністю кольорового рішення інтер’єру, монументальністю масштабу ренесансно-барокових ліпних прикрас. Основний малюнком металевих прикрас, гармонією декоративний ефект створює складна система склепінь та арок на двох перехресних віссях. Широкі мармурові парадні сходи ведуть до фойє другого поверху. Сходи й своєрідні лоджії фойє прикрашені ефектними кованими перилами, малюнок яких подібний до малюнку металевих парапетів двох широких балконів - хорів великого актового залу. Два світла, тобто вікна на двох протилежних довгих стінах, чудове ренесансно-барокове ліплення, складний дерев’яний каркас вікон, величні двері створюють особливий декоративний ефект, урочисту, святкову атмосферу.
Особняк Барського - невеликий у порівнянні з гімназією будинок. Але автор зміг зробити його також монументальним та величним. Симетрична композиція веж-ризалітів, прикрашених банями з кованими гребенями, доповнена найскладнішим ліпленням, зооморфним та рослинним орнаментному стилі модерн (птахи, маки, пальметки), масками у вигляді жіночих облич. Особливо ефектні округлі вікна ризалітів із складним дерев’яним декорумом - хвилястим, як і аттік над Центром фасаду.
Інтер’єри не менше вражають різноманітністю. Модернова зелена їдальня - сусідка чепурної золотої "мавританської курительної" кімнати, величний білий ренесансний зал - поруч із гарненьким рококо-будуаром, ліплення якого схоже на прикрашений квітами торт.
5. Доля міста у XX столітті.
Забезпечене бурхливим економічним розвитком територіальне зростання міста починається у 1900 - 1910-ті роки й продовжується вже після революцій 17-го року. У 1930-х рр. розвивається забудова Кущівки, Ново-Олексіївки та Ново-Миколаївки. Післяреволюційне будівництво за технологією особливо не відрізняється від попереднього й враховує досвід техніки епохи модерну та неокласики: використовуються металеві конструкції, залізобетонні перекриття між поверхами, велика площа скла. Але в цілому архітектурний вигляд міста суттєво змінюється: поширюється стиль, якому притаманні простота, навіть аскетизм, принципова відмова від всілякого декоруму, прикрас.
Пафос післявоєнної реконструкції потребував відповідних архітектурних змін. У стилі радянської класики - вже згадуване приміщення обкому КПУ, житлові споруди на розі вул. Шевченка (колишня Петрівська) та Великої Перспективної (К.Маркса) (архітектори Б.Байтін та Л.Дворець). Магазин "Взуття" на площі Кірова (арх. А.Сидоренко), дитяча бібліотека ім. А.Гайдара (арх. В.Сікорський), будинки колишньої партійної школи на вул. Великій Перспективній (К.Маркса) та філармонії (арх.Л.Крейтор). Архітектор Лідія Крейтор віддала багато сил не лише спорудженню нових будинків, але й реконструкції старих. Добудова між 3-ю міською лікарнею (колишня водолікарня Гольденберга) та будинком Македонського - приклад делікатного, тактовного ставлення до архітектурної спадщини Я.Паученка. Добудова не тільки зберігає стиль споруди, але й не руйнує масштабу, створює ілюзію авторської роботи.
Індустріальний етап розвитку архітектури міста пов’язаний із бурхливим будівництвом 60-70-х років нашого століття. Місто росте вшир (багато будують на правому березі Інгулу, за фортецею) та у висоту - з’являються не лише традиційні п’ятиповерхові коробки доби Хрущова, але звичні для 70-80-х рр. 9-ти поверхові будинки. Технологія бетонних панелей та блоків дозволяє швидко, але й досить одноманітно будувати. Відмова від архітектурних надмірностей, проголошена М.Хрущовим, надовго збіднила вигляд міста. Архітектори намагаються досягти певної різноманітності тільки у розміщенні будинків за принципом "вільного планування", без "червоної лінії". Вулиці фіксуються лише проїжджими трасами, а будинки вільно "розкидано" на відстані від них. Такі - всі нові райони міста (вул. 50-річчя Жовтня, Конєва, Жадова, проспекти "Правди" та Жовтневої революції). Певною мірою цей принцип базувався на ідеях Ле Корбюзьє. Великий французький архітектор бачив міста майбутнього як великі будинки - хмарочоси серед зеленого саду. На жаль, мрія та її реалізація не завжди адекватні - в умовах одноманітної індустріальної забудови "вільне планування" не дуже схоже на казкове місто Ле Корбюзьє. Але споруди громадського призначення, які будувалися за індивідуальними проектами, інколи досить цікаві, мають своє обличчя й загалом добре репрезентують сучасну архітектуру. Згадаємо кінотеатр "Зоряний" - колишній "Комсомолець" (арх. Л.Крейтор), аеровокзал та новий автовокзал (арх. І.Мединський), готель "Європа" (арх. С.Ліхачова). Створюються нові зони рекреації: дендропарк, парки Пушкіна та Космонавтів, у створенні яких взяли участь А.Сидоренко, В.Сікорський, Г.Урсатій, Г.Щербина. Створюється нова набережна Інгулу. Приємно, що нові та реконструйовані споруди нарешті прикрашаються й спеціально виготовленими творами декоративно-монументального мистецтва. Згадаймо надзвичайно артистичні, просто "музичні" за гармонією кольорові вітражі А.Пунгіна у залах регіональної наукової бібліотеки ім. Д.Чижевського, шляхетно стриманий гобелен "Корифеї української сцени" роботи Е.Руденко у фойє музично-драматичного театру ім. М.Кропивницького, яскраву мозаїку "У лукомор’я", якою В.Волохов прикрасив фасад дитячого садка N56, мозаїчне пано на фасаді КНТУ. Автором останньої роботи є визнаний майстер монументального жанру А.Данилов.
В останні роки кіровоградські архітектори намагаються органічніше пов’язати нову забудову із старими пам’ятками. Більш камерний масштаб будівель, історичні ремінісценції у декорумі - згадки про модерн, наприклад - допомогли будинку Укрсоцбанку (арх. І.Мединський) та житловому будинкові ветеранів афганської війни на вул. Двірцевій (Леніна) (арх. О.Постолатій, В.Голобородько) природніше вписатися у історичний архітектурний контекст. Цікавою є спроба дзеркально відтворити класико ренесансний фасад приміщення відділення Національного банку у новій добудові (арх.Медведенко).
З’являються й нові зони благоустрою - сквер біля музею, прикрашений рельєфами на скіфські теми та фонтан із скульптурними пантерами біля кінотеатру "Зоряний" (авт. скульптури В.Савченко, арх. І.Мединський). Спірним у архітектурному відношенні, але гідним поваги за сміливість і розмах є благоустрій площі Кірова, яка завдяки новому оформленню фонтанів, використання граніту й клінкеру стала значно репрезентативнішою (авт. В.Рак та О.Постолатій). Але у місті залишається багато роботи для архітекторів. Реставрація цінної історичної забудови, створення нових парків, реконструкція незручних житлових районів центрів - Подола, Бикового та Пермського й, насамперед, реставрація унікальної фортеці - ці завдання ще чекають на вирішення - тактовне, з повагою до роботи талановитих попередників й до багатої історії міста.
П.Босий, П.Кизименко.
Автори дякують Л.Ф.Крейтор за наданну інформацію.